Бухтівецький водопад – вигляд зверху

Весь минулий тиждень я періодично перевіряла прогноз погоди на вихідні з надією побачити сонечка навпроти неділі. Але всі погодні інформери казали, що в неділю буде дощ і дуже холодно. Хто б міг подумати, що з +28 в суботу в неділю буде +8.

Але оптимізму нам не додавати і ми все-таки вирішили поїхати на Бухтівецький і Манявський водопади в неділю 13 Травня.

Спали як завжди мало, але трохи більше двох годин, прокинулися вчасно і потусили на нічний раховоз. По дорозі купили батарейки на Слайдерову китайську фару і до фотоапарата, бо якось заряджання акумуляторних батарейок несвідомо відклали на після поїздки, планувальники хрєнови.

В порожній поїзд зайшли легонько, але я собі вмазала рульом вєліка в харю під час того. Повісили ровера на карнізи і заходилися їсти Толікові смачні бутерброди. По приїзді в Надвірну (а то якось сталося дуже бігом), погода була холодною, але без дощу. Сіли на нашим залізних коней і попрямували на Північ, бо це все що ми знали про місцезнаходження того водопаду, спершу я навіть думала, що є село Бухтівець. Але виявилося, що з географією в мене ще гірше, ніж з фізикою.

На заправці нас скерували місцеві і сказали, що їхати треба так, як на Максимець – а це я вже знала, бо була там двічі.

Бігом докрутили до центру Надвірної і ще раз перепитали де то є в таксиста.

При виїзді з Надвірної побачили вказівник на Пнівський замок і вирішили заїхати. Курва мать, чого мене втрафило взути кеди? Вони намокли одразу ж після того як я злізла з ровера. Потім ноги чисто замерзли, що місцями я мусіла йти пішком аби зігрітися.

Замок гарний певно колись був, але тепер так  добряче засраний… Сумно, але маємо, що маємо.

Покрутили дальше… Через Пнів ми виїхали в село Пасічна – дуже гарне, мальовниче з інфраструктурою, там навіть є банкомат.

Люди пяні і вже ті, що протверезіли верталися з весіль і інших івентів, а ми собі крутили попри краєчок, а була десь 6 ранку.

Нарешті ми побачили вказівник на поворот до водопаду. Нам залишалося 7 кілометрів, але почався дощ і стало ще холодніше і мерзенніше.

Докрутила я десь 6 км, решту йшла пішком з надією розігріти ноги. Дійшли, довго думали де лишити велосипеди, аби їх ніхто (там таки нікого і не було) не вкрав. Пішли в низ, дощ невмолимо посилювався, мені вже був немилий той водопад.

Зверху повтикали – дуже красиво і якось по особливому. Вниз дорогу так і не знайшли, та й не дуже шукали – замерзли як пси ті такі маленькі.

Зїли по кавалку ковбаси і заходилися спускатися вниз, щоб встигнути на той самий раховоз, що мав якраз вертатися. Прикинули, що він певно їде десь в 11 годині. Ага блін….

Вниз я їхала вже чисто окоченівша – руки не слухались, ноги недочували.

Періодично мусіла ставати і розтирати – хухати – теліпати свої кінцівки. В голові крутився стандартний набір класичних матюків. Інколи проскакували новітні, але запамятати не вдалося.

До дороги, тої що траса, ледве доплелись, добре, що хоч було вниз.

В центрі в магазині купили шкарпетки, цукерки і каву.

Попили кави, послухали як баби в церкві співають і покрутили далі. Від холоду зводило навіть волосся. Від дощу промокли шмотки…

Назад вирішили на Пнівський замок не повертати ))))))

В Надвірній ще хотіли купити собі якихось шмоток на гуманітарці, бо були чисто в болоті, але продавщиці того магазину, де ми купували коньяк, засмутили нас, що то в неділю не працює секонд.

Ей – поїхали аби встигнути на поїзд, бляха, а він аж в 14:30 мав бути…. І нас почало розділяти 4 години.

То нічого, сіли пити коньяк і їсти ковбасу, але вже з хлібом.

Наговорилися як баби, напилися як пацєта.

В поїзд сіли вже довольні і навіть не мокрі, та певно за 4 години можна було 10 раз висохнути.

З поїзда в Франику не встигли вийти, бо Бодя запевняв мене, що він чекає до останнього пасажира, а ми певно до категорії пасажирів не відносимся.

Заїхали аж в депо, але там успішно вийшли.

Спала я потім як дитина після купання, і гарно було в тепленькій хаті згадувати наш “подвиг”.

Все-таки туди ми ще повернемося, коли погода нам хоч трохи усміхнеться 😉

Posted in: Карпати, водопад, ровер